Після 5 днів без електроенергії та надії на її повернення (мене дістала не тільки російська ракета в вузол електромережі, але і необережні руки спеціалістів які працювали на моїй лінії), я збагнув, що не можу позбутися цього поняття і власне, я відчув існування офлайну.
Не тоді, коли я рік працював в торгівлі або пів року в кузні відео-оператором, — і ні до чого не розвинувся, ні до чого не домовився і не заробив (не крав, не хитрив, та власне не прагнув використати роботодавця ні як інвестора ні як спонсора).
Не тоді, коли мені доводилося відвідувати по два міста на день на громадському транспорті, щоб хоч щось заробити і розкрутитися. Не тоді, коли я шарився районами і закоулками міста будучи таксистом чи кур’єром…
Навіть не тоді, коли потрапляв в ДТП чи ряд ризикованих ситуацій під час пересувань свого тіла в просторі… ні.
На третій день, коли багатьох вже підключили, і це стало помітно візуально навіть в моїй темряві, раптом спрацював тригер і мене висадило відчуття загубленності, самотності і тяжкої, непід’йомності [боротьби, яку я тримав декілька років тому по своїй дурості].
Через пів години істерики і пару плачів, я не те що взяв себе в руки, а просто відчув себе зовсім іншим, в зовсім інших обставинах і умовах. Хоча для свідомості вона була рівно така сама по всим фронтам життя.
Покумекавши ще годинку, я вже повернувся до гарного гумору, бо знав чітко прості складові для прийнятного балансу існування: пряма безпека, відсутність гострих проявів проблем зі здоров’ям, ситість, тепло, чистота, порядок, мінімальний запас фінансів хоча б на тиждень, план активності, ясність бачення цілей, усвідомлення своєї місії… всього цього чотири роки тому у мене не було.
Натомість малося повне зневір’я в себе, абсолютно зруйнована самооцінка, буквально відсутність сну і купа проблем в організмі та оточуючому світі (наприклад — в будинку).
Так от, точка моєї опори знайшлася в балансі душі, і оточуючого мене фізичного світу, а також — одному-єдиному, але близькому другові, та контакті з живими найближчими родичами (сім’єю). Але точка мого розвитку, еволюції, соціальних та навіть творчих проявів, лежить онлайн, і не те щоб в Мережі, а хоча б — в електриці, тобто за інструментом під назвою комп’ютер, якому я тільки недавно співав оду.
Таким чином, як би мені не хотілося поправити себе і сказати: який ще “онлайн та офлайн”? Це все — реальність, офлайн якраз під’єднаний до онлайну… ні. Ні, ні і ще багато разів ні. Мало того, що у 2022-ому році сама робота за комп’ютером та у Мережі для багатьох людей лишається окремим простором, напрямком реалізації, так ще й фізично завдяки нахабному егоізму та обмеженості (Ілона Маска, наприкла), або авторитарним нацистським режимам (росіян), але будь—кого дуже легко від’єднати.
І в результаті ти зі всіми своїми знаннями, досвідом, наснагою та мріями, — смажиш смалець на вогні, рубиш дрова та грієш воду.
Проте, — цивілізовано. І, — пропорційно глибині та зросту індивідуальних якостей. І тому в проміжках між цим химерним пеклом ти не закидуєшся алкоголем щоб не сраждати, а — читаєш книжки і царапаєш на стінках камер вірші.