💥 московіти-терористи продовжують тиснути і нам відчутно дістається. Проте, відчутно і зменшення реакції та впливу на мою психіку і продуктивність. Хоча, з‘являються та поглиблюються дивні реакції. Наприклад, під час вчорашнього нічного обстрілу я знову прокинувся доволі пізно, але без роздумів сплигнув з ліжка і скотився у безпечний куток, прихвативши з собою ковдри. Поки я кликав до себе Зевса, який взагалі проспав перші удари, виявилося що і я прокинувся вже так пізно, що якби і тільки хвиля повибивала вікна, то все скло вже було б моє. Але, якось стримувати такі інстинктивні реакції теж дивно, бо іноді йде підряд багато влучань, та і цілі запускаються по-різному, в тому числі і купами, намагаючись не тільки пройти певним маршрутом, а ще й по-різному атакувати саму систему захисту… тому більше таких спостережень привести не можу, а от за своєю поведінкою спостерігатиму.
♥️ Насправді ж деякі важливі кроки по моїм працям, по дому і по завершенню року, були мною виконані успішно і плідно, хоча ще 10 місяців назад, коли бомбили райони Києва поки ще по незрозумілій логіці і я ще спав деякі ночі подалі від вікна або за барикадами, — такої навички, та такої реакції у мене не було, а що саме головне, — самі вже ті далекі вибухи, дуже тисли і деморалізували. Хоча я зберігав високу фізичну мотивацію і мене постійно стримували та контролювали старші друзі, інтелектуально робота велась на геть іншому рівні. Просто її було дуже багато, вона була дуже проста й зрозуміла. Потім там було дуже багато рук і знову таки — діяти можна було постійно в он-лайні та, що важливо, в оффлайні, — з Києва розходилося багато, в Києві потрібно було багато, і хоч не хоч, а фронт торкнувся передмістя і всі жителі пережили не одну ніч у готовності до вуличних боїв і у відповідних заходах та кроках. Нащастя, бойові складові нашого суспілства, перш за все військові, як в армії так і в інших підрозділах, а потім і в інших бойових одиницях, виявилися достатньо вмілими і настійливими, тому вже скоро ми пішли у наступ. Важко повірити, що все це відбулося в цьому році і навіть менше року тому назад. Але, я вів до того, що в той період взагалі був інший режим, але вся та кононада, постріли, бомбардування, викликали більше ступору, не давали ніяких можливостей жити якось інакше окрім — боротьбою. І в той же час це була люта, сліпа, тупа боротьба. Зараз же, деякі ризики та ситуації в яких я опиняюсь — значно небезпечніші, але вже на третій раз мені вдається сприймати, реагувати, лякатися, але не боятися і, знімаючи напругу деякими методами, — швидко рухатися далі.
🫥 Бо я відчув для себе нарешті і сили, і знання, і навички, шоб якось допомагати і прискорювати перемогу, коли моє тіло непридатне для якісної роботі зі зброєю, та і в якості службової одиниці традиційних інститутів я б не хотів би жити, існувати, і я вважаю українців вправі обирати форму патріотизму, оскільки відмова від самого зв’язку з поняттям “Україна”, це більш ніж нормально та здорово, хоча нажаль і не наслідок руху до відповідальності, а скоріше йде від безвідповідальності… проте, я нарешті усвідомив що можу не для его, а для батьківщини, повоювати на інформаційному фронті. І поки грошей нема, а тіло на стільки нездорове що я не зміг би працювати очами в стані стресу декілька діб підряд, я планую шукати ресурс для певних заходів…
🧘 Це все я понаписував оскільки війна звісно займає ключове місце для мене, хоча я дуже ефективно і швидко завершив свої процеси евольції, оскільки мабудь іншого шляху не було…. Хоча я бачу що більшість знайшла більшість варіантів щоб не змінювати так багато та змінюватися так багато, засвоюючи таку кіклькість навичок та адаптацій (не завжди зрозумілих та потрібних)… а я їх сумлінно засвоював покращуючи і поглиблюючи знання про те, як це робиться. Побачимо що з цього вийде далі.