Ну що ж. Те, до чого українці намагалися привернути гідну увагу, те, проти чого українці протистоять і боряться багато столітть та років, те, що розвивалося так послідовно і логічно, що розвідка та публічна інформація здебільшого виявилася коректною та вчасною, — ось це ось все, врешті-решт вийшло із-під контролю у самій безглуздій та саморуйнівній формі.
Точніше… як вийшло. Скоріше, розгорнулося за найменш вигідним для нас сценарієм, хоча до нього ми теж були готові… так, готові на своєму рівні, зі своїми можливостями та ресурсами, проте, перша доба дала ясно зрозуміти, що ця готовність дуже висока.
Перше, що я почув вранці, було не співання нових пташок, які прокинулися на весну і вже вчора привернули увагу… ні, вночі, через моє відкрите вікно над ліжком, було чути серії хлопків. Я від них прокидався, але не міг зрозуміти навіть приблизно що це, оскільки вибух нагадував різкий удар по пустій залізній ємкості, але ніяк не вибух… тому я зміг не придати цьому значення, хоча засипати було важко, і я не знаю скільки часу пройшло.
Тривогу викликало очевидне відчуття, що це якісь постріли, які на восьмий рік війни завжди неприємні, та примушують аналізувати себе, адже те що сталося у відкриту, почалося ще 8 років тому назад і для дуже багатьох українців, жодного дня не було “холодним” конфліктом, і аж нічим не менше, ніж війной Росії проти України. Так от… мене тут звично “тренують” на такі звуки копи — які мають поруч полігони. Проте, такого калібру у них немає…
А коли від ударної хвилі не просто вже захиталися міжкімнатні двері, а реально струснуло вікна та відчулося стінами, — то я вже скочів на ноги, з відчуттям, що наступний вибух може відбутися у мене в кімнаті.
Я взяв телефон, проте він був на невдачу розряджений і я відразу поставив його на зарядку, що додало мені можливості віддатится почуттю зцепеніння, шоку, страху та розгубленості і… повної неготовності до цієї ситації.
Не те що плану дій, у мене досі не було тривожного чемоданчику, а вчорашній вечір я провів у стані розбитому та змученому, — під тиском всих можливих негативних обставин мого життя (які я перенош за рахунок позитивних — мого світогляду та ідей, декількох людей, собаки, хати, захоплень, інтересів).
Стоячи по щіколотки у брудній білизні та речах, я найбільш яскраво пам’ятаю зранку цей страшний стан паралічу, коли розгублено дивишся довкола, не розумієш за що взятися, і що робити, хоча очевидно що треба хоча б вдягнутися, хоча… щось ще взагалі має сенс?!.
Таке відчуття виникло вже після того, як я ввімкнув телефон, а там був пропущений о 6:20 від батьків з Дніпра. Ненавиджу ці тривожні дзвінки в нічний час. Здебільшого хтось помирає. Тут помер мир. І коли по вікнах знову жахнуло, я вибіг на вулицю вже в курточці, штанях та шкарпетках.
Хоча курточку вдягав так розгублено, що не міг потрапити в рукав. Я постійно крутив головою, аналізував що відбувається, думав як мені краще діяти і як ховатися, плюс контролював свого любиммого пса, який дуже нервував і суєтився з початку атаки.
Коли я побачив стовп диму і пережив усвідомлення того, що це можуть бути бомби і зараз вони почнуть падати ближче і ближче до мене, то мене поглинула нова хвиля екзестинційного жаху… потім довелося здолати ще не одну таку хвилю — від повного розпачу, до конструктивного натхнення. Після ввімкнення телефону з’явилися комунікації, потім вони з’явилися на ногах, — пішов перевіряти сусідів. Відновився зв’язок.
І я почав переходити на воєнний стан.
Спочатку важко, а потім все легше і легше, вирішуючи основні господарські, організаційні, цивільні та військові потреби даної ситуації.
Тому на кінець дня я отримав відповіді про те, що потрібно робити, дізнався що довкола, як відслідковувати ситацію, зв’язався зі своїми, узгодив основні позиції, сформулював потреби, план і подальші заходи.
Слава Україні!