Ніколи не думав, що колись буду стояти серед пустого міста, на ганку багатоповерхового будинка, надійно прихованого темнотою і тишею, і буду вслухатися в даличині не в перший весінній гром, а канонаду. Вони звучать схоже, тільки вибухи – значно тривожніше, агресивніше, різче. Хоча… на відстані різкі виступи цих звуків закругляються і долітають вже у вигляді басів, які, тим не менш, чомусь віддають не свіжим повітрям та життям, а смертю.
Сьогодні впіймав себе на відчутті, що мені неприємно чути у художніх фільмах постріли. Я мимо волі напрягся тілом, а потім ще й розумом розвинув: навіщо постріли з екрану, — мовляв, коли, їх можна чути у сучасному, реальному житті на вулицях сучасного, розвинутого, мирного міста, інтегрованого у світ.
Вчора я зазначив у назві допису, що напишу щось про зміну свідомості, проте, на скільки я пам’ятаю, я про це не казав. Та і важко, якщо чесно, зосередитися на чомусь так стало, я у мирні часи. Взагалі, думати про багато яких речей тупо втратило сенс.
Кожен день люди питають один одного: як ти? Це стало на стільки поширеним явищем, що наші розробники та підприємці створили навіть бот, який дозволяє віслідковувати наявність, присутність, та зміни в житті певного кола людей.
Я в своєму колі… як це не дивно б звучало в данному випадку… дорахувався вже не всих.
І ця присутність смертельної загрози, звичайно, нікуди не дівається і відчувається навіть у тому, що в будь якому стані свідомості сприйнялося скоріше за все як грім, а тут, бач… якісь виступи.