Іноді я не #просто не зачиняю вхідні двері, а навіть профтикую їх закривати, притуляючи (виправляю).
А сьогодні вночі був такий сильний вітер, що здалеку було чути як він наближається, зі стрімким шелестом сочиться крізь голки сосен, потім свистить в проводах і врешті б‘ється з розбігу об Шкатулку…
У відчинене вікно біля мого ліжка вітер вривався пружнім потоком, який тріпав занавіски і тряс міжкімнатні двері, гулко беручи на слабо стріху, та впевнено нишпорячи двором. Запах зимного сніжного повітря укутав мене, переляканий Зєвс забився під боком і я миттєво поринув у затишний сон.
Прокинувся від того, що зворотнім поривом тряхнуло вже вхідними, — вмить переплигую пса, відкриваю двері спальні і бааах, прямо на мене з вулиці у широко розпахнутий проєм вривається сніжна хвиля, а там, позаду неї, у підсвітці повної луни дико буяє стихія, розриваючи білі потоки об чорні силуети дерев та будівель.
Роздивився і закрив.