Тільки що спускався своїми тропами з медитації по своїм місцям, ставав на мох, торкався трухлявих дерев, слухав знайомих та таких звичних пташок. В таких місцях я єднаюся з природою і віддаю їй всі свої негаразди, всі складності життя, які я мав, або назбирав тернистими шляхами. Немов рип’яхи, вони вплітаються в шерсть нашої повсякденності і якщо не драти їх об гілки та хащі тиші, самотності, пустоти, які легше всього зустріти на дикій природі, — то вони будуть стягувати вашу шкіру, сковувати рухи і поступово зроблять буття мукою.
Мені завжди було важко зрозуміти людей, їх поведінку, мотиви, оскільки я намагався судити по собі. Тим більше, що я був на стільки зайнятий собою та своїми успіхами, що не проявляв до інших великої ціквості. Наслідки цікавості інших до мене, а також мого самовпевненного контакту із реальним світом, я розгрібаю до сих пір. Проте, саме в рамках цього етапу я не тільки наблизився до природи та самотності на стільки, на скільки хотів, але і зміг зануритися в неї, оскільки після ядерного вибуху в особистому та матеріальному житті, — мало що існувало.
Так чи інакше, але я не помилився, і відшукав не те що навіть місце сили, а навіть умови сили, які виявилися, в часності, і у глибокому та регулярному контакті з дикою природою. Навіть, я би сказав — періоди існування у такій природі.
Познайомившись ще більше з людством та людьми, я відкрив, що я такий все ж таки не один. Окрім того, самі такі умови сили вже давно стали та розвиваються як один із ключових елементів цілих систем цінностей, довкола яких вже не те що якісь еко-комуни, а поступово вибудовують своє життя цілі соціуми.
Тому, свої знахідки, спостереження та думки, я не можу лишати при собі. Тим більше, що ніколи не знаєш, скількі тобі ще буде можливість існувати, жити, писати, ділатись та шукати, — своїх людей, та свого життя. Більше, глибше, ширше.