17

Вчора я вдруге пропустив свій щоденний запис, який робив з першого дня війни, і, якщо попереднього разу я додав хоч деякі нотатки попереднього дня заднім числом, то сьогодні я цього не робитиму. Перш за все, через те, що причина вчорашнього пропуску – це інтенсивна та активна робота, яку я робив вже не з переляку, не голоду, або в хаосі спроб хоч якось допомогти, а реально важлива штука, в якій я можу не те що допомогти, а бути одним із тих, хто доведе проект до результату у найкоротший шлях. Для важливих задач, саме об’єднання зусиль тих людей, які багато в чому можуть один одного підмінити, формують найкращі команди. Для рутини і заглиблення йде спеціалізація, а на війні рутина виглядає тільки як збільшення зусиль різних команд у одному напрямку. І українцям це вдається…

Йдуть кепсько, бо не вирішуєтся головного — реальна участь США або Великої Британії на засадах Будапешстського меморандуму. Хоча громадяни все частіше озвучають це питання у соціальних мережах, на офіційному рівні мабудь існує якась юридична неможливість апеліювати до цього договору, бо це було б очевидним та першим кроком… дізнатися суть справ у цьому питанні мені ще належить.

До речі, в минулому спостереженні я не пам’ятаю, писав я чи ні про початок обстрілу Дніпра та Івано-Франківська, а також Луцька і потенційного відкритого вступу Білорусі? Але суть в тому, що ці два моменти стали наступними кроками Російської Федерації, тоді як оточення Києва та прорив по Сходу країни, перейшов у фазу накопичення сил, яке ускладнюється жалюгідною непрофесійною логістикою росіян (тьфу, тьфу, тьфу).

Найжахливіше, що я бачу і мене турбує в ці дні, так це оформлення повноцінного нациzму в Росії, масштаби та рамки котрого будуть визначати розміри та ступінь спустошення та знищення нас.

Проте, поки це спустошення не знищило останнього українця, то буде продовжуватися боротьба за свободні та рівні можливості для працьовитих вільних людей. З невеличкої нації, яка через віка, зі зброєю руках, вистояла та виборола собі послідовне право на назву, мову, культуру, територію, незалежність, і вже майже мала безпеку… але, тільки при залежності від Російської Іперії, яку Україна давно переросла у всих сенсах окрім фізичних параметрів та матеріального достатку.

І, що дає це перевершення? Можливість кристалізації нації довкола конструктивних продуктивних цінностей, а також боротьби. Можливість спиратися не на агресію, а на більш якісні цінності. Відсутність необхідності бути кращим за когось – нам достатньо того, що ми такі, які ми є. За останні роки як ніколи, ми перестали рівнятися на Росіян. Напружене сприйняття всього російського та радикальні настрої тупо були недостатніми. Проте, про це я вже точно писав. І на 17 день війни, мушу сказати, що ненависті та кровожерливості до росіян я не відчуваю.

а стосовно війни – тут прогнозувати я не маю ніякого права та хисту. Все ще дійсно непередбачувано, хоча тенденція того, що ми будемо оточені та розбомблені у будь який момент, виглядає як логічний наступний крок, який мусить прийти у будь який момент… сподіваюсь, частина моїх людей встигне прохати до цього загострення.