Сьогдоні був вже не просто схожий, а прямо наче повноцінний, мирний день… Моїй близькій подрузі день народження і я мав можливість привітати її та бути поруч. Окрім того, виявилося, що стало можливим виконати замовлення по моїй роботі на землі (в офлайні), по торгівлі, в яку я залучився у грудні минулого року і, яка чудом поки виживає: як склад, що знаходиться у зоні враження, так і сама торгівля, яка виникає тільки при певних оборотах і економічній стабільності. Проте, ознаки цих явищ почали пробиватися. Хоча…
сьогодні на пікніку, який був фактично вимушений і зведений до тихого та швидкого смажіння м’яса, було добре чути гради, якими крили деякі жилі цивільні квартали Києва, без найменших приводів. Ввечорі вже читаєш про це у Фейсбуці друзів і… тобі не страшно, ти знаєш що живеш на війні, все багато скільки разів перезважено і ризик взятий однозначно. В інших місцях я просто не зможу долучитися до інших форм спротиву окрим дистанційних. Ближче до подій, я лишаюся у змозі як обирати, так і стати частиною процесів, які відчуються мені достатньо перспективними для моїх нещасних зусиль.
За це доводиться платити вірогідністю бути вбитим черговим хаотичним обстрілом 🙁
Проте, людей які розмірковують і не евакуюються, доволі немало. Хоча, оскільки я не жив у місті вже пару років, то для мене така кількість взагалі велика та незвична. Проте, і на початку всих подій, на двір висовувався дуже мало хто з тих, кого я бачу зараз. Це цікаво, бо я б не міг і не можу стільки знаходитися у приміщенні. Якби я не працював у приміщенні, то я безвилазно крутився б довкола волонтерів. Якби був власний ресурс, то організовував би ще щось або став би підлеглим якогось більшого фонду. Далі теж було б за обставинами, але виключно у тому ж дусі що я описав, бо він фактично тактий же як і є в дійсності. І те, які рішення я прийняв зараз, мені дуже подобаються. Не буду вдаватися в аналіз, я вже його провів і він тут недоречний… скажу лише, що поступив би абсолютно аналогічним чином. Проте, це абсолютно не знімає відчуття цейтноту, постійно витраченного на зайве часу, напруги та стресу. А головне, не дає легкості навіть тоді, коли дихаєш на природі киснем до сп’яніння. І питання навіть не у самих вибухах, як таких. А у оточуючій смертельній ризикованності всього нашого існування, велкій загрозі та вузла, який стягується на нашій шиї, і державності, яку здаєтся, нічого не врятує, бо як би ми героїчно не боролися, ми не маємо безкінечного ресурсу, поки, а головне, я не перестану це повторювати: ми втрачаємо найцінніше — наших людей. Тепер у всих містах країни. Постійно.