Опинившись на війні, багато людей дуже розгубились. Наприклад, на стільки, що досі відгороджуються у своїх свідомостях від подій, спираючись на юридичний “воєнний стан” та не придаючи подіям того значення, яке вони заслуговують. Або, навпки, перелякалися на стільки, що продовжують боятися навіть тоді, коли прямої загрози для них в данний момент немає, придаючи подіям те значення, яке вони не заслуговують. Проблема в тому, що обидва стани створюють стресові умови і, як наслідок, звужують сприйняття, ускладнюють аналіз, що призводить до головного: складнощів прийняття рішень. Бо праві ті, хто відступає, праві ті, хто наступає, хто обирає воювати, страйкувати або ще якось ризикувати щоб зробити внесок в наближення перемоги. Проте, у будь якому сценарії, на війні, є можливість по-перше померти, а по-друге, в принципі, програти… навіть коли наша країна виграє.
Справа полягає в тому, що, не дивлячись на те, що війна — річ жорстока, однозначна і страшна, примушує нас щоденно і навіть щогодинно відповідати на сакральні питання життя, боротися і діяти, проте це не так.
Багато хто не діє, кожен діє по-своєму, і кожен опиняється в умовах, які штовхають його під час війни скоріше діяти з урахуванням ситуації, а вже потім — з якимось урахуванням думок, можливостей, талантів.
Те, що об’єднує всих людей, які опинилися на війні, так це їх особисті сили, способи використання цих сил, а також менеджмент ресурсів та комунікацій. Виявилося, що це приблизний, хоча далеко і не вичерпний перелік основних складових, на яких базувався успіх, велика користь та ефективність українців від першого дня війни.
Я не кажу і не аналізую дії ЗСУ, силовиків або спеціалізованних підрозділів, про які я не маю лише загальне уявлення, хоч і зібране з багатьох джерел інформації, які я постійно перевіряю та аналізую. Я кажу перш за все про життя цивільних, громадян, волонтерів та тиловиків різного роду та форми.