Це — люди. Це — життя. Це — любов.
Я би не вбивав заради вбивства, герої не вбивають заради смерті. Вони це роблять заради життя. Тому не варто себе хоронити. Їбана війна “затягнулася” і безліч українців, які дуже сильно співчувають фронту, не можуть більше нічого зробити…
І найгірше, що у них до цього ще й спустошується матеріальний ресурс, запас віри, тонусу мозку й психіки.
Я відчуваю це зараз, мені здається що таке відчуття в повітрі, тому й кажу собі: ми воюємо за життя. Треба про це пам’ятати…
Пару днів думаю про таке грішне, як про те, на стільки легше було б протиснутися попри мою легку інвалідність до ЗСУ/НГУ/ТРО і думати тільки про те, як виживати, як вбивати, що кажуть командири, побратими… і я не обманююсь стосовно ризиків, для мене це ніфіга не романтика, проте на скільки це сильні відчуття, переживання та враження. Я таке люблю.
Проте, після двох днів роздумів, я все ж відчуваю, що зберегти своє життя важливіше і цінніше. Хлопці, які роблять вибір ризикувати напряму своїм життям за батьківщину, роблять це не в розрахунку вмерти. А саме за виживання, і, в результаті виживання після зіткнення з війною, ти можеш отримати почесть, повагу, пошану, ну, а останнє, хоча і головне — все ж вплинути на самому вістрі на те, чи переможе твоя держава чи ні…
Тільки, нажаль, це не все.
Навіть після перемоги, приходять хвороби, приходять спогади, приходять жахи. І якою б праведною не була наша війна, вона не пройде для захисників та героїв безслідно. Вона не омине душі навіть простих постраждалих. Що ж казати про них? І де їм шукати таких же переживань, як сьогодні? Де їм зустріти таких Братів, з якими вони прощаються в ці дні, з кимось — кожен день.
Тому це було б простіше, це мало б свою позитивну, але і свою негативну ціну. І, як і раніше, я обираю можливість обирати. Якщо на нас наступлять, мене затягне, або це дійсно буде потрібно для перемоги (інвалідів, навіть легких, поки не сильно кличуть в бій, якщошо) — доведеться стріляти, робити це чуже, дике, проте якесь… ясне дійство, очевидне. Але зараз я, на скільки б мало не мав результатів, все ж таки маю їх і поза дійством. І половина пов’язана саме з роботою для фронту у тому вигляді, у якому я вмію, а також — із можливістю працювати на благо країни, творити і народжувати. І. у тому вигляді, як вважаю важливим тільки я. Наприклад, мене дуже хвилюють не тільки мертві, а й живі, щоб якумога більше freedopeople minded українців, яких я буквально поіменно знав, вижило та змогли плідно працювати після перемоги. Можливо, я можу виховати дитину, яка буде більш корисна ніж моя солдатська функція…
Хоча, ірраціонально, особливо у моменти гніва і безсилля, Господи, на стільки важко себе стримувати і доводиться знову і знову, пояснюючи ось це все… бо треба робити те, що ти вмієш, з тим що дає ситуація, є у реальності. А це — пошук, що дає кожна ситауція, та рішення, придумування, творення, розвиток… так, бо вони є серед війни. Адже оборонна війна — це про життя.