Я з дитинства обожнюю комедії, цілоспрямовано вивчаю сіткоми і вчуся кінематографу. Вихований татом, який всю свою інтелектуально енергію все життя спрямовував на гумор, я також почав практикувати його дуже рано та різнобічно: від привертання уваги до компенсації невпевненості та комплексів. Але зараз не про це… а про стан душі, коли не знаєш, як і де знайти те, з чого посміятися… раніше, коли я ще хаотично дивився і досліджував повнометражні кінокомедії, я дуже часто потрапляв у такий стан і таке становище. Потім, я зрозумів що це такий жанр, почав помічати механізми і закохався у такий телевізійний жанр як “комедія ситуацій”, яка давала моїй свідомості майже безкінечне джерело сміху, яке у найбільш вдалих роботах на стільки якісне, що викликає у мене сміх — попри те, що я бачив цю сцену і знаю досконально як вона виглядає та що буде… так я відкрив, що є універсальні речі, а є — мій настрій і стан.
Трохи пізніше по життю, я відкрив стендап і закохався вже у цей жанр, який шаную та вивачаю і зараз. Це на мою думку найвища форма живого гумору, який актуальний, на різний рівень складності, тем, подачі, — та все що завгодно. Але зараз, знову таки, не про це 🙂 а про те, що я досліджую формати та жанри гумору, а головне, кіно та візуальні мистецтва, але для відпочинку, точніше, переключення на білий шум, у мене є улюблені сіткоми.
Базовий, звісно, це “Друзі”, потім я люблю “Офіс” Стівена Фарелла, “Два з половиною чоловіки” Чарлі Шина, “Теорію великого вибуху”, “Бруклін 99”, а з недавніх пір ще й “Сайнфілд”. Ще є пачка добротних сіткомів на один раз і я повністю лишаю поза рамками мультики.
Тепер, заявивши свою експертизу та контент-план на наступне десятиліття, повернуся до головної теми моєї публікації. До вивчених “на зубок” “Друзів” додався цілий асортимент комедій, які я не тільки люблю і знаю, а які я можу дивитися із насолодою буквально безкінечно.
Звісно, у мене є така штука що я можу взагалі залипати у будь що, що рухається — безкінечно. Мені вже це — дуже приємно, як і люба візуальна стимуляція. Тому я дуже ціную вихідний продукт. Окрім кінематографічних спостережнь, кіноцитат і матеріалів для мемчиків, я виношу, власне, — сміх.
Це завжди було, лишається і лишатиметься головною ціллю цих практик. Власне, підняття настрою…
І тоді, коли я дивлюся ці комедії просто для забуття, нічого не відчуваючи і не радіючи, — це вже не відпочинок, це навіть не переключення, оскільки я ні на що не “медитую”, а просто знаходжусь в трансі під улюблені звуки. З практикою перегляду чогось по кругу варто чітко відділяти свій деструктивний паттерн. Я, звісно, легко в нього ввалююсь і контролюю, але зараз про хороше 🙂
Для відчуття радості та сміху від улюблених сцен, персонажів і жартів, — треба дивитися їх кожного разу максимально абстраговано та неопосередковано, наче це робить геть нова людина.
Налаштуватися на такий стан просто по замовчуванню, практично неможливо. Для цього дійсно не відчувати тілом погрозу, не шарахатися від кожного шороху і не засинати від втоми… при напруженному витріщанні. Але, піходячи до цього з певними, зручними та корисними для себе параметрами, а також зберігаючи інформаційну та сутативну ясність світосприйняття, то відбувається те саме радісне чудо, без всяких допінгів типу наркотиків.