80 днів повномасштабної війни виявилося достатнім терміном, щоб соціальна система перейшла від переляку до активного ігнорування та заперечення. У свідомостях індивидів виробився той або інший алгоритм сприйняття, у якому намалювався сценарій за яким відбулося розфарбування страшного світу хаосу війни, та приведення його зовнішнього вигляду до тієї картини, яку кожен індивід для своєї свідомості потребує.
На рівні соціальному, тобто, там де виникає система під назвою громада, колектив, і вони об’єднанні не тільки проживанням на певній території, а ще і бажанням продовжувати це проживання саме тут, в колі цих людей, на правилах системи співіснування під назвою “Україна”, а ще точніше — Київська область, оскільки життя Львівської, Миколаївської та Донецької областей трішки різне, і київщина на кінці третього місяця війни, — це одне з найбезпечніших міст України. Тому, — економіка, громадський, громадянський та публічний сектори тут відновлююься найактивніше, але, звісно, і я можу спостерігати, досліджувати та робити якісь висновки тільки про той регіон, в якому живу.
Ці розмиті аспекти важливі, оскільки саме за найбільш збалансованим та ефективним мисленням не тільки на війні, а і у реальному житті, відбувається найбільш продуктивне керування собою та своїм життям. Тому, дефініції, тобто поняття важливі, оскільки точні поняття та пояснення дозволяють мати найбільш якісні відомості з можливих, а відповідно, — зменшити сліпі зони, так звані непередбачуванності, пригоди, тощо… а ще точніше, зробити їх дійсно незбіжними, цінними, цікавими та повчаючими, бо, виключивши хаотичність базову, ви зможете торкнутся глибинної, а це і є — вічність.
Такі складні думки не тривожать і навіть не цікавлять більшість, склад мислення яких, значно більш продуктивний відповідно до потреб їх організму та свідомості. Їм пощастило мати якісний баланс, або реалізовувати його у певному таланті на різних уровнях реалізації. Індивіди, які мають честь бути прикордонниками різних станів, статусів, а також пройшли важкі усвідомленні випробування, складають меньшість. Серед інших меншістей, які можна виділити, групувати і позначати для тих або інших цілей.
Війна йобаної русні проти України та українського, триває важе майже три місяці і більшість пристосувала свої свідомості так, або інакше. Меншість бореться. Навіть в лавах ЗСУ є більшість і меньшість, і там теж, — бореться меньшість. Вони — волонтери, добровольці, герої, а також активісті та навіть медійники різних, безлічі фронтів. Мова йде, сподіваюсь, про декілька мільйонів дуже активних людей. Не знаю, на скільки це взагалі етично та цивілізовано ділити людей на категорії, але мені теж цікаво куди зайдуть ці роздуми, тому не буду насильно уникати контроверсійних висловлювань, навпаки я хочу перестати мовчати про ті думки, які не подобаються більшості (типу висновки з цих думок подобаються мені)
Окрім того, мільйонів 10-15 людей перемістилися і меньшість бореться також на цьому фроні. Вони закуповують ліки, допомагають інформацією, публікаціями, зв’язками та іншими діями, які не можуть не проявляти проактивні люди. Ці люди теж дуже багато чому навчаться і в їхньому життті багато чого зміниться та змінюється прямо зараз.
Я належу до меньшості меншостей, бо не тільки нікуди не перемістився і не страждав, але і війну почав так давно (власне, тоді коли вона почалася — у 2014-ому році), що до моменту повномасштабної агресії, навіть збудував окопи, освоїв деякі інструменти і зрозумів дещо про стан речей на нашому національному, економічному фронті… в політиці я все ж не тямлю геть і мало про що можу глибоко судити, це ж стосується і економіки, наприклад, але судити про економіку у власному житті або бізнесах я можу судити дуже глибоко, як і будь хто, якщо користується грошима розумно (вдумливо).
І війна лише змінила умови на яких відбувається моя боротьба, але боротьба просто стала важчою… але, порівняно до того, на скільки страшною вона стала для багатьох українців і що вони робили і роблять, то я не можу звісно на це жалітися, хоча можу 🙂
Бо вони поділилися на страждальців, мовчунів, латентних рашистів, та політикантської шобли всих мастей і кольорів, які методично та впевнено розгортають свої стяги і повертаються до роботи, коли герої гинуть, боряться і воюють за територію, громаду, мову, свободу, — тобто, набір доволі абстрактних і вельми гнучких понять до яких саме меньшість могла б пристосуватися легко, а може навіть і з більшою вигодою.
Хірурги стоять на блок-постах, айтішники стріляють з мінометів, лідери партій вантажать артилерійські снаряди, жалізні жінки — всюди. Більшість солдат, службовців, силовиків, тощо, — звісно, звична більшість, але меньшість яка зараз у це включена, — це найцінніше що у нас є.
І мені звісно соромно протягом всієї війни більше всього за те, що я не достатньо самовідданий, а також що мені нічого і віддавати: ні моє здоров’я, ні моє тіло, ні навички, ні ресурси які у мене є, не можуть бути розміняні навіть на достатню кількість жертв та збитку для ворога… проте — чія зі всих героїв меньшості може?! — питаю я себе вже декілька днів.
Справа в тому, що у всих них багато пригод і дуже часто — жорсткі долі. Вони напрацювали унікальний досвід і мають значно більш цінні скіли, наприклад, ніж я. Але вони там, а я тут. Це раз.
НАХУЯ МЕНІ ЇХ ЖЕРТВА, це два. Точніше, мені то зрозуміло — я на цій землі і в цій країні все що хоччу буувати, хочу будувати самме тут… політики ттуут тхочуть бути політиками. Вони це роблять і заради себе. Але, у мене саме з використанням свободи і можливостей своєї країни та навіть життя після початку війни, це вже розкіш і я ціную та користуюся нею буквально кожного дня.
Декілька днів мене живо напружує думка: НАХУЯ ЗАРАДИ ОСЬ ЦІЄЇ БІЛЬШОСТІ ЖЕРТВУВАТИ? І поки я знаходжу лише ірраціональні, міфічні та першобутні пояснення. І, мабудь, розуміння, що найбільш досвідчені та успішні воїни (меньшість), воюють саме заради своєї родини, друзів, ідеалів, а не таких рагулів типу мене… грубо кажучи.
Це я, навіть не воюючи та не жертвуючи суттєво заради громади, вже почав висувувати претензії народу та применшувати його до категорії “більшості”. Але, як я сказав на початку, лише правильні та відповідні до реальності дефініції та понятття дозволяють коректно спиратися на дійсність і не спотикатися.