Мені важко контактувати з людьми, тому в моїх щоденниках цьому приділяється окрема увага, тому я живу там де живу і так як живу. Так було не завжди. Велику частину свого життя я вже спілкувався з дуже обраним колом людей на основі соціально-матеріальних відносин, просто більшість з яких були ініційовані саме мною, на моїх умовах і в значно ширших масштабах ніж зараз 🙂
Віддалившись від людей у всьому облаштуванні свого життя, я зміг відчути та зафіксувати у чому саме полягають мої труднощі, знайти з ними певне порозуміння, та почати зближатися з людьми, спираючись на це знання.
Найбільший поштовх цьому дав початок повномасштабної війни, активна роль друзів в процесі перших кроків боротьби, а головне, взагалі всього українського суспільства та свідомих людей світу. Сама суть колективних процесів та внеску в них все ж отримала гідну оцінку в моїй філософії та місце в свідомості. Проте, за логікою розвитку сюжету мого життя, я повернувся до самотнього існування відлюдника і, пропорційно до зменшення мотивів до взаємодії, лишилися тільки мої щирі інтереси, емоції, теми та контакти, які в сумі накопичуються на сплески спорадичних хаотичних актів які ні до чого не ведуть. Нові ж контакти почали будуватися вже на базі нових цінностей та пріоритетів і без продовження. Це дозволило мати більше таких актів, різного змісту та цілей, а відповідно значно частіше бачити себе у різних проявах, адже я також почав дозволяти собі все частіше відходити від уявної моделі поведінки, тобто того, як я мушу проявитися в тій або іншій ситуації.
Без таких вигаданих і дуже обмежуючих милиць спілкування, мені важко від бурхливих емоцій, відчуттів та переживань, в які я легко впадаю в спілкуванні з будь-ким, навіть незнайомим, коли спілкуюсь відкрито. При наявності взаємної симпатії, мені важче не розгубитися з іншою людиною ніж із собою — в найважчі моменти. Тому, власне, задумливість і безкінечний марнотратний дейдрімінг, це ще й мій захисний скафандр від того, щоб зчитувати, сприймати і переживати те що мені нахрін не потрібно, а просто потрапляє в поле зору.
Виключення становлять близькі по духу цікаві люди, але в значно більшій мірі це привабливі панянки. Тобто, особи жіночої статі. Перш за все незнайомі. І, оскільки у мене виникає дуже багато вигаданих складнощів у багатьох актах комунікації і взаємодії з чужими людьми, то з тими хто мені симпатичний, експромтом та без бажання користуватися якимись спеціальними прийомами, я просто взагалі ніякий.
Ну тобто, комунікації не відбувається або вона не зав’язується взагалі і далі вже фантазія, спантеличена переляком тіла, перестає працювати і перемикає увагу… спостерігаючи це в собі декілька разів, я почав штовхати себе на те, щоб комунікація зав’язувалася і відбувалася, якою б неоковирною вона не була, я примусив себе не картати і не очикувати можливості продовження комунікації (бо без початку його поки не може бути LOL), і ще я почав обдумувати можливі варіанти своєї поведінки в рамках прийнятних соціальних норм, які б відповідали моїм реальним інтересам у подібного роду контактах, які чомусь прийнято називати “знайомства”. Поки ще ні 🙂
В суммі, я все частіше і легше проявляв себе навіть в тих ситуаціях, де просто контактував публічно з незнайомими людьми, і це було мені приємно, не створювало напругу коли я утримую жарт або якийсь коментар (а раптом я став рідне ляпати соціально-стандартні жарти або прикольчики в стилі мого тата). Але все ж таки це не те 🙂
І ось сьогодні я підійшов до полиці з кондитерськими товарами, а саме, шоколадними батончиками, і став трохи позаду мерчендайзерки, яка вела облік. Я відмітив струнку статуру, чи принаймні привабливу позу, і став обирати шоколадку. Був втомлений, тому навіть не звернув увагу на волосся, а це для мене важливо і воно у неї було довге (може просто некрасиве). Стою, і намагаюсь по-дідівські вирахувати який комплект Снікерсів вигідніше. І раптом чую, що дівчина питає чи може вона мені допомогти…
Я вже проїхав 25 км, замерз, скупився і трохи втомився, тому моя увага дуже звужена і я тільки помічаю, що вона симпатична і приваблива для мене. Я починаю ще серйозно намагатися запитати про щось в плані порівняння, а потім дозволяю собі знести пургу і кажу, чи не може вона допомогти мені вирахувати вартість за грамм (хоча власне я вже вирахував перед тим як вона запитала (плюс-мінус). І посміхаюсь…
Дівчина майже не посміхаючись, але з тим самим блиском, дістає телефон і починає рахувати… я усвідомлюю що відбувається і у мене починає шуміти у вухах… далі по тілу розливається тепло і я вже не чую що вона каже, але чую фінальну цифру: так само, як порахував і я…
Зашарівшись, весь в приємному теплі, я ще раз звертаю увагу що вона приваблива, мені не зрозуміла іі фігура спереду і це допомагає стриматися… проте я додаю ще якусь дурну і вже зайву фразу, і вже майже тихо дуже їй дякую, і прощаюсь, впевнено і без жалю.
Жаль прийшов трішки потім і як годиться, з варіантами тієї поведінки, яку я міг проявити… але я достатньо добре був тому моменті щоб запам’ятати, що я був такий втомлений і на стільки не готовий був побачити таку симпатичну пані обличчям до обличчя та ще і зацікавлену у певній взаємодії, що у мене не було не те що шансів… сил щось поробити… максимум я зміг власне бути присутнім в тому моменті, вперше усвідомити що відбувається коли це відбувається.. ну і трііііішечки насолодитися. Сподіваюся вона теж відчула хоч трішки подареного мені тепла.