Сьогодні ми працюємо, воюємо і боремося, наче війна — це частина нашого буття і дійсності. Хоча це не так, це страшна подія, яка має скінчитися. Від сьогоднішнього дня у нашому суспільстві — початок торгу про ціну. І перша ставка названа — НАТО. Це вмить розколо людей суспільною дискуссією, яка протікає у нас зазвичай в формі срачу. Хоча вже і за день до того, навіть “низові” соціальні мережі та різні ідеологічні осередки, почали не просто жартувати про наші спори та докори, а вже ними жити і переживати… бо, ба, зачепили за живе…
Ми ж закінчили проект, який, таким чином, може бути знятий з повістки буквально найближчими даними, що, звісно, не важливо, бо наш проект направлений на припинення, а не призупинення війни. І щось не помітно, щоб цей процес міг відбутися швидко.
Взагалі, існування багатьох світів та реально вимірів буття в сучасному соціумі, для мене стало шокуючим відкриттям та значним доповненням моєї антропоцентричноі картини світу. Мені здавалося, що все значно більш поєднане та пов’язане, корелюється або контактує, але все набагато складніше… та цікавіше. Проте, про мої любительські спостереження за соціумом і людьми, я сподіваюсь викласти окремо і для цього навіть вже є початі публікації. Бо це дійсно цікаво, адже, наприклад, саме досліджуючи інших, я багато в чому усвідомив своє власне місце серед них, бо, наприклад, писати блог з 1 читачем в місяць, скоріше наближає мене до 10 000 авторів-графоманів і просто дурнів, ніж до 3–9 геніїв, які здебільшого щось роблять, а не розмірковують про те, що робити…
Але, оточуючі мене люди кажуть, що я себе постійно обмежую. І війна, як ідея, дійсно обмежує, тому коли на 4-ий день затишшя починаєш якось ще більше розправляти крила, то відчуваєш себе аж якось ніяково.
Сьогодні я від стриманості, яку відчув по відношенню до росіян як нації (після періоду гострих емоцій), повернувся знову до емоцій, проте уже тверезих, хоч і грубих. І головне, що я дозволив їх собі висловити.
Я дуже хочу навчитися сміливості говорити ті речі, які мене турбують публічно
Хм… така постановка задачі штовхає мене на пошук рішень. Наприклад: а що мене стримує? Я боюсь сказати дурість, виглядати нерозумним, тоді як моєю чеснотою та цінністю є розум. А чого мені взагалі тоді хочеться писати? Щоб ділитися, вести діалог. Мені навіть не важливий діалог — цей щоденник тому приклад… хм
Взагалі, мої щоденники — цьому приклад. Публічність дарує цим роздумам можливість бути прочитаними, а також — зберегтися. Ну і стимулює мене передавати інформацію у тих формах і тими методами, якими ставав би цікавий кожен окремий мій допис, ідеально — мати на кожний історію, або розповідь.
О, звучить як ТЗ 🙂 і вже геть, не як “воєнний щоденник”. Оскільки моя дупа відчуває, що наші воєнні будні почалися, і слово “воєнні” доведеться скоро брати в кавички, треба у щоденнику про війну зосередитися на перебігу подій і сприйняття людей із тих точок зору, які я збудував для контролю ситуації… бо, схоже, з’являються не-військові теми, як ось цей весь контент-план-аналіз..