Ще вчора, чи позавчора, коли почались дощі, я прокинувся вночі і пів години слухав дощ, щось думав в сонній дрімоті, а потім раптом зрозумів, що я забув про війну. Це були перші хвилини без думок про війну за 35 діб… і я схаменувся.
А сьогодні вдень я раптом почав думати про майбутнє і вже найближче, бо грошей як би нема, а кредити накапують… і час іде, і я бачу, на скільки більше можуть зробити люди з ресурсом, навіть мінімальним — за який вони можуть прокормитися в ці дні. Мені сухпайок як “інваліду” не передбачено, особливо на кіберфронтах… дай Бог самим спеціалістам та виконавцям роботи допомогти. Так от… почав я думати про набучу цього самого ресурсу… як? Зараз проаналізую.
Ще два дні назад був сплеск запитів та потреб, я намагався організувати “Національний гормональний резерв”, але, мені нікого з такими речами штрикати, у мене зараз немає власної команди щ виробництва контенту, ніхуя. Я сам ледве роблю це зі всіма інструментами — у Photoshop та WordPress наприклад у темпі війни не зміг в’їхати і взагалі працювати. FinalCut та навіть AfterEffect зміг, але відео задачі виключили б мене з того поля, на яке мене покликали, і де я міг підсилити команду, а не кліпати своі посередні матеріалі, які люди і без завдання шпарять як не в себе, особливо ті хто міг засісти в місті, з якого скоріше за все не доведеться тікати… а ми ще довго не знали, розкладати чемодани чи тікати, чи воювати, чи протистояти на вулицях, чи розбирати завали… і звісно, про тікання особисто я до сих пір думаю як про останнє, просто це найрозумніше. Вибачте.
Словом, я вже не зміг вивезти цей сплеск запитів, але на землі в цей час РФ вже не змогла наступати і почала вилазити страшна правда окупації росіян… це звісно жахливо: заручники, пограбунки та інше… але тут мені вже нічого і затівати. Поки. Постити і постійно нагадувати своїй аудиторії, яка не хоче ніхуя робити, про цю війну, мені дуже важко, мені здається примус це найгірше і я б краще витратив ресурси на пошук ресурсів та власне подальше вирішення проблеми війни.
Фактично нічого не змінилося з 2016-го року… хоча я не займався війною цілеспрямовано від початку, вже у 21-ому я відчув істотність цієї проблеми для розвитку всього суспільства. Тепер звісно, зараз ще навіть немає ніякої “стадіі”, йде типу злив півдня України… ніякого Криму, всі діла…
Так от, Крим, не Крим, але якщо я фізично фактично не можу воювати, в цьому немає ніякого сенсу і допомога моя поки не нарощується — немає запиту… а ресурсу на збільшення масштабу за рахунок у ідей у мене нема, то доводиться нарощувати сили, але вже час доби не безкінечний… навіть якщо сил вистачає пахати від зорі до зорі… та і рухати різні бізнес-процеси це одне, а робити щось незрозуміле для незрозуміло якої перемоги — це інше… і ворог теж на це розраховує, щоб тримати нас і надалі на гачку 🙁
І от я сьогодні вже не міг і робити нічого, бо був в дорозі, аж раптом, почав думати про майбутнє… і це дуже змінило цей день і весь процес мого буття на війні. Я вже не тільки інстинктивно заклав відразу засади вирішення завтрашніх проблем: створив аккаунт на UpWork, та виконав навіть замовлення, я вже і деякі інші речі запустив, просто тому що прийшов їх час, а я і так втратив так багато знову… сказав би я, якби був таким як раніше, але я дуже багато отримав — можливість ще пожити і щось поробити, а я люблю діяти, люблю масштаб, а для цього потрібні сили та ресурси… so 🙂