Сьогодні ми побачили визволену Бучу та Ірпінь. Найстрашніше в Бучі… окупованих людей не просто вбивали, тримали силою чи мордували, росіяни знущалися з них, та катували, добиваючись своїх дикарських цілей, грабували і гвалтували, а відходячи — розстрілювали всих підряд, прямо на вулиці, і все це за те, що місцеві були українцями… а потім стали і свідками цих інфернальних звірств.
Країна у глибокому шоці. На стільки глибокому, що сказати багато хто нічого не може і по соціальним мережам розповсюджується маніфест відміни російської культури. Його не поширюють, а копіюють та вставляють. Це не просто флеш-моб, а крик та біль цілої нації…
Ми дійсно давно живемо геть в іншому вимірі цінностей, у наших сідомостях вже немає інструментів для реакцій та фантазій, які могли б втамувати це відчайдушне безсилля глухої ярості, якими стинаються сьогодні небеса над Україною.
А звідтіля сипле сніг, дякуючи Богові не град, та не “град”, хоча після того, що ми дізнаємся і розуміємо про цю війну, як бачимо всю широту проявів російського суспільства і я вже лишаю за лапками питання пропаганди та медіа взагалі з обох сторін, але виникає певне бажання не просто там помсти, або піймати гадів, які це коїли. Ні, після цього хочеться, щоб сипалось що завгодно, щоб ця війна не кінчалася на цьому… щоб не лишилося під росією ні півдня, ні сходу… ні землі, ні неба, ні минулого, ні майбутнього.
Доведена до сказу — тупа, жорстока і слабка армія демонструє себе з того ж боку, що і всі білорусські та російські народи. Проте у неї, у цієї армії, не було ніяких стримуючих факторів.
І тепер російська культура — криваві жертви української війни.